Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. Збірник наукових праць. Випуск 22, 2025

Permanent URI for this collection

https://dr.csbc.edu.ua/handle/123456789/1217

Browse

Now showing 1 - 13 of 13

Соломія Крушельницька як виконавиця заголовних партій в операх «Лорелея» та «Валлі» Альфреда Каталані
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Богданова-Дашак, Ірина
У статті досліджується історія виконання заголовних партій в операх «Лорелея» та «Валлі» італійського композитора Альфредо Каталані видатною українською співачкою Соломією Крушельницькою, яка була однією з провідних інтерпретаторок опер композиторів «молодої італійської школи» («Giovane Scuola»). Визначено, що геніальний співацький та акторський дар С. Крушельницької став запорукою збереження та популяризації оперної спадщини одного з ключових її представників – А. Каталані. Виняткова виконавська майстерність С. Крушельницької цілком відповідала вимогам композитора до вокального та акторського втілення партій в обох операх. За життя Каталані партії Лорелеї та Валлі виконували такі видатні співачки, як Г. Даркле та В. Ферні-Джермано. С. Крушельницька взяла участь у постановках цих опер уже по смерті композитора завдяки зусиллям славетного диригента А. Тосканіні, який був близьким другом і шанувальником творчості А. Каталані. У статті представлено коротку історію створення «Лорелеї» та «Валлі», окреслено вокальні та драматургічні особливості партій головних героїнь в обох операх. Зазначено, що партії Лорелеї та Валлі були сталою та винятково успішною частиною репертуару С. Крушельницької під час її гастролей в Аргентині з італійською оперною трупою в 1906–1913 роках. Завдяки таланту та харизмі С. Крушельницької оперні шедеври А. Каталані отримали друге життя та залишилися частиною світового оперного репертуару.
Вплив медіа на популяризацію бальної хореографії в Україні (друга половина 90-х років ХХ століття – початок 20-х років ХХІ століття)
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Павлюк, Тетяна
Мета статті – проаналізувати тенденції популяризації бальної хореографії в Україні 90-х років ХХ ст. – початку 20-х років ХХІ ст.) через призму специфіки існування бального танцю в медійному просторі. Методологія дослідження базується на принципах об’єктивності, історизму, системності, багатофакторності, комплексності. Наукова новизна: вперше здійснено мистецтвознавчий аналіз впливу медіа на популяризацію бальної хореографії в Україні (другої половини 90-х років ХХ ст. – початку 20-х років ХХІ ст.). Висновки. Підсумовуючи, можна зауважити, що загалом популяризація бальної хореографії в Україні відбувається згідно із загальними тенденціями розвитку культури мас–медіа. Можна констатувати активний розвиток комерційної бальної хореографії – створення спеціальних танцювальних постановок для кіноіндустрії, реклами, fashion-шоу, музичних кліпів, відеоформату, різноманітних телевізійних програм, переважно у форматі реаліті-шоу. До цих явищ додається зростаюча популярність бальних заходів – благодійницьких балів та історичних реконструкцій бальної культури. Відтак розширення медіапростору і прикладного застосування бальної хореографії сприяє перетворенню бальних танців на вагоме соціокультурне явище.
Враження та розмірковування (гортаючи сторінки нової книги Неллі Корнієнко) антитеатрала Олександра Найдена
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Найден, Олександр
Рецензія: Враження та розмірковування (гортаючи сторінки нової книги Неллі Корнієнко) антитеатрала Олександра Найдена.
Два вечори української музики в Лондоні
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Кушнірук, Ольга
Рецензія: Два вечори української музики в Лондоні
Українські літературознавці в документальних фільмах і «кінематографічних монографіях» професора Ігоря Козлика
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Руда, Тетяна
У статті розглядаються документально-біографічні фільми і так звані кінематографічні монографії Ігоря Володимировича Козлика, присвячені відомим літературознавцям-учителям і друзям автора, з якими він спілкувався і співпрацював протягом десятиліть. Це кінострічки «Марк Теплинский – учитель, ученый, человек» (2012), її продовження – «Марк Теплинский и Владимир Матвиишин» (2013), а також «Академік Дмитро Наливайко» (2016), «Наталія Ростиславівна Кавецька-Мазепа» (2021). На основі текстових рядів цих фільмів створені монографії: «Марк Теплинский: “Делай, как должно...” Исповедь Глазами Другого» (2021, тут використано дві перші стрічки), «Академік Дмитро Наливайко. Сповідь на тлі поглядів ззовні» (2024), «Наталія Ростиславівна Кавецька-Мазепа» (2024). І. Козлик – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри зарубіжної літератури і компаративістики Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (ПНУ). Автор праць із теорії та історії літератури та компаративістики. Не будучи професійним кінематографістом, він одночасно став сценаристом, режисером, оператором, монтажником своїх фільмів. Їх герої – Марко Веніамінович Теплінський – професор, завідувач кафедри ПНУ (яку пізніше очолив І. Козлик), автор праць з історії літератури і педагогіки; Дмитро Сергійович Наливайко – фундатор літературної компаративістики в Україні, завідувач відділу в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, визначний фахівець з історії західноєвропейських літератур, проблем романтизму, компаративістики як основної сфери його діяльності; Наталія Ростиславівна Кавецька-Мазепа, співробітниця цього ж інституту, дослідниця поезії ХІХ–ХХ ст., міжнаціональних літературних взаємин. У своїх фільмах і книжках І. Козлик простежує життєвий і творчий шлях цих непересічних особистостей, використовуючи свої інтерв’ю з ними, а також свідчення їхніх родичів і колег, серед яких авторитетні філологи (М. Жулинський, М. Сулима, П. Михед, В. Скуратівський, О. Глотов та ін.), відомі поети (Д. Павличко, І. Драч). Автор щедро ілюструє свої фільми і книжки архівними матеріалами (відео, світлини, документи). Фільми й монографії взаємно доповнюють одне одного, створюючи живі й багатогранні образи талановитих учених, що зробили цінний внесок в історію української науки.
Творчість Алли Сіренко періоду війни: конструювання національної ідентичності
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Кушнірук, Ольга
У статті проаналізовано композиторський і продюсерський досвід представниці української діаспори в Британії Алли Сіренко. Висвітлено важливі події життєвого й творчого шляху мисткині, які вплинули на становлення та самореалізацію її художньої особистості (здобуття музичної освіти за трьома спеціальностями в різних мистецьких центрах (Київ, Львів, Таллінн); закордонні стажування (Гетеборг, Любек, Кембридж); переїзд до Великої Британії; утілення власного музичного проєкту «Cirencester Festival»; постановка опери «Золотий пінгвін» у Королівській опері Британії; діяльність як художнього керівника концертного залу в Українському греко-католицькому соборі Лондона; заснування Української асоціації культури у Великій Британії (UCA – UK) із центром у Лондоні та очільництво її як президента; започаткування концертної серії «Дух України»). На прикладі двох творів періоду війни – «Української фантазії» для скрипки, альта та симфонічного оркестру й «Елегії» для струнного секстету (або струнного оркестру) – розглянуто проблему конструювання національної ідентичності у творчості А. Сіренко. У першому творі осмислено тему національної єдності, державної цілісності України в різноманітті її регіональних відмінностей. Для цього маркером обрано прийом стилізації інтонацій козачка, коломийки та кримськотатарських наспівів, що гнучко й органічно взаємодіють у розвитку музичного матеріалу. Художня спрямованість «Елегії», присвяченої героїчному українському народу у війні росії проти України, пов’язується з авторськими роздумами про нинішній етап буття українців. Твір віддзеркалює процес зміни від трагізму ситуації через журливий спогад про мирне життя до згуртованості та рішучості йти до останку в боротьбі за визволення рідної землі. У такий спосіб елегія в тлумаченні А. Сіренко постає у філософському різновиді жанру із залученням хоральності як іножанрового елемента, досить типового для елегії. Спеціального аналізу творчості української композиторки А. Сіренко ще не було здійснено, як, зокрема, і проблеми конструювання національної ідентичності в її музиці. Цим зумовлено новизну пропонованої статті. У дослідженні, що належить до напряму історичного музикознавства (займається збереженням музичної культурної спадщини, відкриттям раніше невідомих художніх явищ, їх включенням в науковий і виконавсько-практичний обіг), застосовано такі методи: теоретичного аналізу й синтезу – для осмислення теоретичних розробок проблеми національної ідентичності у проєкції на музичне мистецтво; біографічний – для послідовного висвітлення етапів творчого формування Сіренко як композиторки і продюсерки; порівняння й цілісного музичного аналізу – для розгляду творів композиторки. У висновках наголошується на унікальності постаті Алли Сіренко, що полягає в багатовекторності її творчого самовираження, сильному полі відчуття і ствердження української національної ідентичності в умовах проживання в іншій країні.
Віра Любимова та формування органної культури в Києві в другій половині ХХ століття (до 100-річчя від дня народження співачки)
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Немкович, Олена
Статтю присвячено осмисленню ролі визначної української оперної та камерної співачки, однієї з когорти корифеїв вітчизняної оперної сцени другої половини ХХ ст. Віри Михайлівни Любимової у формуванні органної культури в Києві в зазначений період. Відомості про початковий етап цього процесу відсутні в наукових працях. Єдиними матеріалами, що сьогодні дають змогу частково реконструювати мистецькі події вказаного часу, є рецензії в тогочасній пресі та збережені в архівах, зокрема в родинному архіві співачки, документи тієї епохи – програми концертів, афіші, рукописи спогадів мисткині та її молодших колег, світлини. Відсутність їх аналізу в теперішніх розробках свідчить про те, що вони не відомі дослідникам української музичної культури. Ці матеріали й стали основною джерельною базою пропонованої статті. Завдяки їм було встановлено дати, виконавців (органістів, співаків, музикантів-інструменталістів та ін.), репертуар перших органних концертів, характер їх сприйняття культурною громадськістю. Знайдені дані оприлюднені в цій розвідці. Вони дали змогу також осмислити роль В. Любимової в закладанні підвалин безперервної традиції органних концертів у Києві, відповідної нової складової духовного простору столиці, в ознайомленні громадськості з новими музичними творами, зародженні історично перспективних тенденцій у становленні органного мистецтва. Отже, виконавську творчість співачки показано в контексті процесу формування органної традиції в місті й водночас через неї розкривається великий пласт історії органної культури. Зазначені матеріали доповнюють наявні в сучасних дослідженнях відомості, що стосуються початкового етапу становлення цієї сфери музичного середовища Києва в другій половині ХХ ст.
Українська витинанка як одна з гілок паперових прикрас країн Європи
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Косицька, Зінаїда
У статті висвітлено головні етапи розвитку мистецтва витинанки на теренах Європи від XIV ст., з часів, коли жвава торгівля зі Сходом сприяла поширенню паперу та започаткуванню на європейських землях виготовлення різноманітного декоративного оздоблення з нового матеріалу в техніці вирізування. До наших днів збереглися паперові книги XVI ст. з ілюстраціями й шрифтами, що прорізані на сторінках і для виразності читання мають підкладені аркуші контрастного кольору. У Франції у XVIІІ ст. набули популярності вирізані з чорного паперу зображення силуетного характеру, найчастіше демонстровані на білому тлі. Традиція виготовлення «Liebesbriefe» (нім. «листи любові») характерна для Швейцарії, Австрії, Німеччини XVIII – початку ХХ ст., де ці послання часто виготовляли на зразок розети, квадрата, прямокутника, декоруючи по краю вирізаним ажуром чи різноманітними наклеєними елементами: квітами, листками, сердечками, нерідко розфарбованими за особистісними естетичними смаками. У Польщі різнобарвними витинанками – «wycinankami» (пол.) – прикрашали сільські оселі з другої половини ХІХ ст., що споріднює традиції народних майстрів України та Польщі. На теренах українських земель паперові оздоби також відомі з ХІХ ст. Сьогодні після різних етапів розвитку витинанки трансформувалися на твори станкового характеру, що набули рівнозначного поцінування разом із живописом та графікою. Перші ґрунтовні дослідження про еволюцію техніки вирізування з паперу в країнах Європи опубліковані в середині ХХ ст. Їх підсумки у вітчизняному науковому просторі ще не були проаналізовані. У статті здійснено спробу заповнити цю лакуну, а також розглянути подібні й відмінні риси типових процесів, характерних для еволюції цього виду творчості у Франції, Нідерландах, Німеччині, Швейцарії, Польщі, Литві, Україні та серед єврейського населення Європи. Представлений матеріал демонструє самобутні художні вирішення майстрів різних країн і взаємовпливи європейських практик. Звернено увагу на асинхронний перебіг культурних процесів у контексті еволюції цього виду творчості, що пов’язано з історією окремих регіонів і залежить насамперед від економічних і соціальних змін у суспільстві.
Романси Віталія Кирейка на вірші Тараса Шевченка (op. 128) в аспекті музично-герменевтичного підходу
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Мартинюк, Тетяна
У статті розглянуто романси Віталія Кирейка на вірші Тараса Шевченка (op. 128) в аспекті музично-герменевтичного підходу. Наголошено, що загальний обсяг творів композитора в жанрах камерно-вокальної творчості налічує близько 100 романсів, серед яких твори на вірші Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, О. Олеся, Д. Павличка та ін. Романси-монологи на вірші Тараса Шевченка було створено в 1986 році. Метою статті є з’ясування семантичного поля взаємодії поетично-музичного мовлення в романсах В. Кирейка на вірші Т. Шевченка на засадах музично-герменевтичного підходу. Для дослідження романсів В. Кирейка на вірші Т. Шевченка в контексті музичної герменевтики застосовано аналітичні методи (музично-текстуальний, інтонаційний, гармонічний, жанровий, герменевтичний, «герменевтичного кола»), що дало змогу узагальнити специфіку процесу смислоутворення в музичних текстах романсів, а також виявити особливості стильового самовираження композитора. Здійснено музично-герменевтичний аналіз кожного із шести романсів В. Кирейка на вірші Т. Шевченка. Так, триетапна інтерпретація сенсу романсу-монологу «Реве та стогне Дніпр широкий» засвідчила, що композитор глибоко розуміє поезію Т. Шевченка і втілює багатогранний образ Дніпра як національно-культурний символ. Розглянуто знакові властивості музичного мовлення, класифіковано та описано іконічні та знаки-індекси як засоби смислоутворення. Речитативно-розповідний монолог «У всякого своя доля» є довершеним зразком поєднання глибини Шевченкової поезії з індивідуально-стильовими засобами виразності. Представлений аналіз музичного тексту (на основі методу «герменевтичного кола») доводить, що з мовно-смислового погляду він є багатошаровим та відображає глибину найгострішого за висловлюванням сатиричного, антигуманного змісту твору Т. Шевченка. Композиційні риси романсу відповідають безупинному наскрізному формоутворенню. Воно конкретизоване у відсутності структурної симетрії в побудові епізодів, вільності фіксації метричного розміру (парландо-речитативний ритм); ритмічній гнучкості, що залежить від довжини поетичного фразування. Відносно невеликий діапазон мелодики на основі виразних (речитативної природи) інтонаційних формул, інтенсивне гармонічно-фактурне оновлення є головним засобом смислових емоційно-образних змін. Узагальнено етнохарактерну іконічну, індексальну, символічну знаковість, у якій імітуються прийоми гри на народних інструментах (зокрема бандурі). Застосування методу «герменевтичного кола» у процесі дослідження музичного тексту трагічного монологу «Доля» спонукало до диференціації мелодико-ритмічних фігураційних формул, штрихів, прийомів фактурного дублювання, ускладнення акордового звучання, орнаментики, імітації виконавських прийомів і дало змогу узагальнити палітру іконічних та індексальних фортепіанно-бандурних знаків, що стали важливим каналом утворення смислу. Відображення філософських проблем буття людини в психологічній поезії Т. Шевченка здійснюється в романсах «Не женися на багатій», «Пророк», «Тече вода з-під явора» з ор. 128. Опанування цих романсів-монологів в аспекті герменевтичного підходу дозволило констатувати спільні тенденції всіх творів на рівнях характеру образного смислоутворення, характеру інтонування в драматургічному аспекті, композиційних особливостей та апеляції до знакової характеристичності музичного тексту. Окреслено перспективи подальших наукових досліджень у вивченні романсів Віталія Кирейка на вірші Тараса Шевченка (op. 128) з метою осмислення творів у контексті загальної еволюції індивідуального стилю композитора.
Крим у графіці Олени Михайлової-Родіної
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Ламонова, Оксана
Київська мисткиня Олена Михайлова-Родіна працює і як живописець, і як графік. Серед її живописних творів – «Новий світ» (1998), «Серпень» (2001), «Біля ріки Снов» (2003), «Сад уночі» (2006), «Сонячний день» (2008), «Літо – 2014» (2015) та ін. Як майстриня книги, художниця ілюструвала дитячу літературу (зокрема китайські, японські та бірманські народні казки), віддаючи перевагу комбінованим технікам мальованої графіки (туш у поєднанні з різними матеріалами – акварель, гуаш, фломастери тощо). Але працюючи над станковою графікою, Олена Михайлова-Родіна звернулася до технік високого друку, незважаючи на те, що протягом 1970–1980-х років їхня популярність з-поміж майстрів, особливо якщо порівняти з «тотальним захопленням ліноритом» у 1960-х роках, суттєво зменшилася, поступаючись офорту та його різновидам, а також літографії. Серія за мотивами «Слова о полку Ігоревім» («Слова про Ігорів похід», 1980–1986) виконана в техніці деревориту. Роботи, присвячені Криму, створено в техніці кольорового лінориту. Це аркуші «Гурзуф. Вечірній пляж», «Гурзуф. Вітер», «Гурзуф. Місячна дорога» (усі – 1987 р.) і серія «Південне місто. Євпаторія» (1992), яка складається з п’яти аркушів. Звернення до «другорядного» жанру пейзажу (а також до натюрморту та інтер’єру) є характерним явищем для вітчизняного мистецтва, зокрема графіки, періоду «тихого протесту» (1970–1980-і). Гурзуфські лінорити визначаються холодним («нічним») колористичним рішенням і неприхованою геометричністю в побудові композиції, що надає їм певної умовності та подібності до творів абстрактного мистецтва. Це зближує їх з урбаністичними пейзажами відомого українського графіка-шістдесятника Олексія Фіщенка (1920–2010), створеними в цей самий період, такими як «Величний спокій. Київ зростає» (1986), «Звабливі абриси» (1988), «Злам вечірнього світла», «Синій промінь» (обидва – 1990) та ін. Євпаторійські лінорити відображають іншу тенденцію, також характерну для періоду «тихого протесту» – протиставлення понять «місто» і «дім», увага до образів домашнього життя, демонстративне тяжіння до камерного, інтимного, внутрішнього, прихованого. До пейзажу тут додаються виразні персонажі й навіть побутова сцена. Зовнішню простоту та ясність композиції доповнює вишукане колористичне рішення, особливо в аркушах «Південне місто. Євпаторія. ІІ» і «Південне місто. Євпаторія. V». Водночас загальний настрій євпаторійської серії, відчуття загадковості, нереальності того, що відбувається, зближує її з кримськими творами Сергія Пустовійта (1945–1992), стиль яких сам художник визначав як «магічний реалізм». Отже, гурзуфські та євпаторійські лінорити Олени Михайлової-Родіної є характерними та виразними прикладами української графіки кінця XX ст., що яскраво відображають і певною мірою зберігають тенденції, типові для вітчизняного мистецтва періоду так званого тихого протесту.
Дмитро Гордєєв як учень Федора Шміта і представник харківської школи мистецтвознавства (за новими архівними матеріалами)
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Соколюк, Людмила
У статті досліджується наукова діяльність Дмитра Гордєєва – учня візантознавця Федора Шміта. З 1925 року Д. Гордєєв мешкав у Тифлісі (тодішня назва столиці Грузії – Тбілісі) і займався вивченням середньовічного грузинського мистецтва як художньої культури однієї з країн візантійського кола. Після від’їзду Ф. Шміта в 1921 році з Харкова до Києва, а в 1925 році до Ленінграда, Д. Гордєєв, залишаючись у Тифлісі, продовжував співпрацювати з іншими учнями названого вище видатного вченого при Харківському університеті. Ними були О. Берладіна, О. Нікольська, Т. Івановська та ін., які залишались у Харкові. У липні 1926 року Д. Гордєєв був офіційно призначений керівником харківської підсекції сходознавства при кафедрі мистецтвознавства Всеукраїнської академії наук, що в той час містилася в Києві. Невдовзі до харківської сходознавчої групи приєднався фахівець із мистецтва Азербайджану, київський професор В. Зуммер, який переїхав у Харків. Авторка цієї статті, спираючись на архівні документи, представлені листуванням Д. Гордєєва з О. Берладіною, значно розширила відомості про публікації, доповіді та повідомлення самого Д. Гордєєва, а також певною мірою про наукові праці членів його підсекції. Уперше розкрито діяльність Д. Гордєєва як наукового й літературного редактора, а також культуру спілкування з колегами. Дослідження має перспективи продовження.
Арсеній Котляревський і київський костел Святого Миколая: штрихи до історії Національного будинку органної та камерної музики
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Шеремета, Ірина
У статті висвітлено діяльність Арсенія Котляревського зі створення Національного будинку органної і камерної музики України на базі костелу Святого Миколая. Цей костел було збудовано в Києві 1909 року за проєктом архітектора В. Городецького в стилі неоготики з елементами модерну за інноваційними технічними рішеннями того часу. Будівля має характерні готичні риси. У 1938 році радянська влада закрила костел, парафію було ліквідовано, а будівлю переобладнали під склад і технічні приміщення. Унаслідок пожежі 1943 року та дії ґрунтових вод костел був значно пошкоджений. До 1970-х років він перебував у напівзруйнованому стані, але залишався важливою архітектурною домінантою міста. У 1969 році в Києві оселився видатний органіст, музикознавець, педагог і культурний діяч А. М. Котляревський (1910–1994). Він організував і очолив клас органа в Київській консерваторії, де підготував плеяду видатних органістів. Музикант активно розвивав інтерес київської публіки до органної музики, пропагував її серед композиторів. Зростало усвідомлення потреби створення органного залу в Києві, але для реалізації потрібна була підтримка владних структур. Підготовка до Олімпійських ігор 1980 року дала поштовх для реставрації костелу Святого Миколая, що його, завдяки лоббі А. Котляревського, 13 лютого 1979 року Рада Міністрів СРСР офіційно передала під Республіканський (нині – Національний) будинок органної та камерної музики (РБОКМ). Реставрація органного залу затрималась, урочисте відкриття відбулося в січні 1981 року. Новий орган, виготовлений уславленою фірмою Rieger-Kloss, був спеціально адаптований до архітектури костелу. Інструмент мав 55 регістрів, диспозицію яких склав особисто А. Котляревський. На цьому інструменті чудово звучали як твори Й. С. Баха, так і музика романтиків чи сучасних композиторів. Одним з перших творів прозвучала «Ода музиці» Л. Дичко. А. Котляревський всіляко заохочував створення українськими композиторами органного репертуару. А. Котляревський був художнім керівником РБОКМ з моменту відкриття й до 1986 року, а в 1982–1984 роках ще й директором закладу. За цей час костел Святого Миколая став важливою концертною локацією з особливою атмосферою. А. Котляревський вважав, що цей зал мав потенціал стати академічним центром органної музики, але його діяльність ускладнювалася бюрократією та зайвою увагою чиновників. У 1985 році призначили нового директора РБОКМ, розпочалися конфлікти. Останні роки життя для А. Котляревського були складними: його зневажали, витісняли з власного «дітища». Врешті, музиканта звільнили нібито через скорочення посади художнього керівника. А. Котляревський помер 18 грудня 1994 року, не доживши до численних негараздів, що спіткали Національний будинок органної і камерної музики України по його смерті. Попри все, саме його титанічні зусилля в 1970-х роках стали вирішальними для збереження цієї архітектурної перлини Києва. Спадщина А. М. Котляревського – це не лише українська органна школа, а й порятунок визначної історичної пам’ятки національного значення – київського костелу Святого Миколая.
Польські митці модерну та їх вплив на формування львівської сецесії
(Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2025) Кара-Васильєва, Тетяна
У статті розглядається творчість польських митців модерну кінця ХІХ – початку ХХ ст., які в той чи інший період жили у Львові, брали активну участь у його художньому житті і впливали на формування львівської сецесії. На основі аналізу творчості як польських, так і українських митців можна виокремити дві лінії розвитку нового художнього напряму. Одна – чітко орієнтована на стилістику мистецтва Кракова, Мюнхена, Відня і в цілому західноєвропейського модерну. Серед митців цього кола слід виділити Теофіла Терлецького, Казимира Сіхульського, Яцека Мальчевського, Мар’яна Ольшевського, Фредеріка Паутча, Станіслава Дембіцького, Каєтана Стефановича. Друга – розробляла ідеї, пов’язані з осмисленням етнографічних тем, зверненням до гуцульського народного мистецтва, її орнаментики, розвиваючи національний напрям сецесії, аналогічно до пошуків польських митців, які розробляли тему закопанського стилю. До цієї когорти слід віднести такі яскраві постаті, як Іван Северин, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Іван Труш та ін.